Кожне маля унікальне і не схоже на інших, і темп його розвитку теж може відрізнятися. Одні навички з’являються раніше, а інші можутьз’явитися дещо пізніше. Молодим батькам може бути складно зрозуміти — чи відбувається розвиток їх дитини згідно вікових норм. Фахівці ІРЦ №6 пропонують перелік критеріїв, завдяки яким стане більш зрозуміло, чи варто хвилюватися, чи розвиток немовляти відповідає його віку. Надзвичайно важливо розпізнати проблему на самому початку, поки є час її скоригувати. Адже допомога спеціалістів найбільш ефективна, коли до них звертаються вчасно!
КОГНІТИВНА СФЕРА
Однією з найважливіших складових розвитку дитини є когнітивна сфера. До неї входять ті когнітивні процеси людини, які виконують функцію раціонального пізнання. Це пам’ять, увага, мислення, сприйняття, розуміння мови, здатність до прийняття рішень, складання плану діяльності та його реалізація. Отже, це вроджена здатність людини до самостійного пізнання, застосування накопичених знань і досвіду у повсякденному житті.
Варто звернути особливу увагу на таку поведінку дитини:
1. Не імітує дії з лялькою до 15 місяців (просимо поцілувати ляльку, погодувати ляльку, похитати, вкласти спати тощо);
2. Не виконує сортування двох наборів предметів до 27 місяців (наприклад, кубики – в один контейнер, машинки – в інший);
3. Не відтворює дії по пам’яті до 27 місяців (наприклад, показати, як чистити зуби);
4. Не виконує сортування двох наборів предметів за кольором до 31 місяця;
5. Зазнає труднощів із «вирішенням завдань» під час ігор, у порівнянні з однолітками;
6. Не помічає змін в оточенні та розпорядку дня (така дитина може здаватися «зручною», «неуважною»).
СОЦІАЛЬНА СФЕРА
Соціальні навички потрібні людині для взаємодії та спілкування один з одним. Такими навичками є: здатність співпереживати, здатність наслідувати дії інших людей, вміння дотримуватися норм спілкування. Взаємодія з оточуючими неможлива без уміння висловлювати свої бажання, говорити про свої емоції та спостереження, пропонувати близьким свою допомогу. Також для успішної комунікації з оточуючими важливо вміти керувати своїми емоціями та контролювати власну поведінку.
Сигнали, які вказують на те, що розвиток соціальних/емоційних/ігрових навичок у малюка затримується:
1. Не посміхається у віці 4 місяців;
2. Дитина не підтримує зоровий контакт під час виконання будь-яких дій або спілкування з однолітками та/або дорослими;
3. Дитина не привертає до себе увагу в оточенні людей до 12 місяців;
4. Не наслідує дії та рухи оточуючих до 24 місяців;
5. Не грає у рольові ігри до 24 місяців;
6. Не демонструє навичок правильної, загальноприйнятої гри з об’єктом (розставляє іграшки в ряд один за одним декілька разів, нескінченно розкручує коліщатка на машинці замість того, щоб котити її з гірки, тощо);
7. Занадто довго фіксує увагу на предметах, що гойдаються і обертаються (наприклад, годинами «залипає», спостерігаючи за дзигою, маятником, гойдалками);
8. Постійно намагається розкручувати предмети, які для цього не призначені.
Якщо ви знайшли у дитини комплекс «тривожних сигналів», варто обов’язково звернутися до фахівців, які проаналізують темп і рівень розвитку малюка, а також нададуть рекомендації для подальшої роботи та розвитку. Чим раніше Ви звернетеся за допомогою, то кращий буде результат!
Український тризуб уособлює для нас зв’язок поколінь, прагнення народу до власної державності. Обравши знак Володимира Великого за національний символ, українці чітко означили власне коріння та історичне правонаступництво наших державних утворень.
Тризуб — це символ нашої незалежності, гордості та жаги до волі. Тож шануймо його!
Вітаємо усіх з цим визначним днем! Будьмо гідними нашої історії та тих завдань, які стоять перед Українською Державою сьогодні.
Мирного неба та добробуту рідній Україні!
Якщо малюк народився з порушеннями розвитку, як підтримати батьків: поради для спеціалістів і близьких людей.
Коли в родині з’являється маленька дитина, життя цієї родини повністю змінюється. Від самого народження дитини люблячі батьки уважно стежать за її розвитком. З нетерпінням чекають на першу усмішку, перше зворушливе лепетання, перше усвідомлене слово, але, коли в покладені терміни дитина не посміхається, не агукає, а потім дуже довго не говорить, це насторожує батьків і навіть лякає.
Коли батьки дізнаються що дитина з порушеннями розвитку, вони почуваються розгубленими й безпорадними. Такий стан називається «криза». В цій ситуації важливо, аби спеціалісти та близькі люди розуміли, що відчуває сім’я, знали, як реагувати на це, як можна підтримати батьків, що можна говорити, а що – не варто, яку інформацію надавати та чому батьки реагують на їхню підтримку саме так, а не інакше. Криза має кілька стадій, і кожна з них має свої ознаки.
КРИЗА ТА ЇЇ ЕТАПИ
Стадія шоку та невіри.
ЩО ВІДЧУВАЮТЬ БАТЬКИ: Вони приголомшені, розгублені й не можуть повірити в те, що відбувається. Їм може здаватися, що все – неправда чи помилка. Справа в тому, що в батьків складається уявлення про дитину ще задовго до її народження: батьки мріють про дитину, намагаються уявити її, планують своє життя з нею. Народження дитини, несхожої на ту, що була в уяві, спричиняє біль і відчай. Батькам морально важко «відмовитися» від дитини, про яку вони мріяли.
ЯК НАСЛІДОК, БАТЬКИ МОЖУТЬ: бути надмірно активними або відчувати різке зниження активності, постійне бажання плакати; уникати будь-яких контактів, зокрема й зі своїм чоловіком/дружиною чи іншими близькими родичами; відчувати сумніви з приводу діагнозу та рекомендацій лікарів, а всі, хто намагаються примусити батьків усвідомити реальність, наражаються на роздратування чи відкриту ворожість; бути агресивними і висувати нереалістичні вимоги; відчувати зниження концентрації уваги, стати забудькуватими, мати нав’язливі думки; погано спати та їсти (відмовитися від їжі чи переїдати), відчувати головний біль, біль в серці, підвищення артеріального тиску, надчутливість до шуму, кишкові розлади тощо. На стадії шоку й невіри батьки потребують розуміння, підтримки, тактовної та чесної інформації. Їм дуже важко виявляти свої почуття, сприймати правдиву інформацію про діагноз дитини. Батьки можуть сприймати лише 5 % інформації, яку вони отримують від фахівців чи членів родини. Натомість, для них важлива якість стосунків – коли батьки відчувають, що усе, через що проходять, важливо для тих, хто надає їм допомогу.
Фахівцям і людям, які підтримують батьків, важливо: уважно слухати про проблеми та труднощі, які переживають батьки; делікатно висловлювати своє розуміння; говорити про почуття, що переживають батьки; допомагати батькам усвідомити, що їхні почуття, зокрема негативні, мають право на існування, і їх слід зрозуміти й пережити; розмовляючи з батьками, уникати прикладів з життя й досвіду інших сімей, оскільки кожна сім’я на цій стадії переживає проблеми своєї дитини як унікальні та неповторні; інформувати батьків про можливість спеціалізованої допомоги і підтримки їхньої дитини та всієї сім’ї. Усе – аби забезпечити послідовний супровід сім’ї після того, як мама вийде з пологового будинку, і показати батькам, що вони не одинокі, а є інші сім’ї зі схожими проблемами; надавати батькам інформацію, підтримувати їхнє бажання ставити запитання, уважно спостерігати за їхньою здатністю сприймати інформацію, щоби вчасно зрозуміти, коли вони будуть готові знати більше або коли нові знання завдаватимуть їм страждань; допомогти батькам впоратися з негативними емоціями щодо зовнішнього вигляду дитини (якщо вона народилася тяжко недоношеною чи має вроджені зовнішні особливості), повірити у те, що ситуацію можна змінити. Зазвичай стадія шоку триває кілька днів. Опісля настає стадія заперечення, яка, попри все, дозволяє бути в тіснішому контакті з оточенням, ніж попередня стадія, більше чути і краще сприймати інформацію.
СТАДІЯ ЗАПЕРЕЧЕННЯ
НА СТАДІЇ ЗАПЕРЕЧЕННЯ БАТЬКИ ЗАЗВИЧАЙ: сумніваються в діагнозі та кваліфікації лікарів, їхній ролі у визначенні проблеми, часом підозрюють лікарів у причетності до виникнення проблем; перевіряють діагноз кілька разів, консультуючись у різних фахівців; легко вірять словам на кшталт «Не страшно, переросте», прагнуть чути їх від фахівців і близьких людей, зляться на тих, хто вказує їм на проблеми дитини.
Фахівцям і людям, які підтримують батьків, важливо: підтримувати батьків, коли вони висловлюють свої почуття чи хочуть отримати додаткову інформацію; забезпечити батькам можливість регулярно зустрічатися з фахівцями чи друзями, з якими можна обговорити розвиток, поведінку дитини, враження і спостереження за нею; вислуховувати батьків, дозволяти їм ділитися будь-якими припущеннями про здоров’я і прогнозувати розвиток дитини; чесно і просто відповідати на запитання батьків, не даючи і не підтримуючи невиправдану надію; розуміти, що батьки можуть не погоджуватися і сперечатися з отриманою інформацією, гніватися на фахівця, який нібито змушує їх побачити проблеми їхньої дитини і «відбирає в них надію»; не квапитися надавати нову інформацію, а робити це в легкій формі і в такий момент, коли батьки здатні її сприйняти. Через певний час для батьків стає очевидним, що їхня дитина має проблеми розвитку, і вони починають відчувати сум, провину й навіть гнів.
СТАДІЯ СУМУ ТА ГНІВУ
ТОДІ У БАТЬКІВ: часто змінюється настрій: від депресії до спалахів гніву; з’являється почуття провини, якщо близькі люди звинувачують батьків у проблемах дитини; виникають запитання на кшталт «Чому це трапилося з нами?», «Хто з нас винен?». ЯКЩО БАТЬКИ ВАЖКО ПЕРЕЖИВАЮТЬ ЦЮ СТАДІЮ, У НИХ: настільки сильно й часто змінюється настрій, що відносини з сім’єю, колегами та друзями можуть здаватися ворожими; з’являється гнів, що спричиняє головний біль, проблеми зі шлунком, хронічну втому; виникають думки на кшталт «Краще б дитина взагалі не народилася». Висловлювання і поведінка батьків на стадії суму та гніву можуть здатися іншим людям образливими, різкими чи несправедливими. Однак, якщо батьки говорять вголос про проблеми дитини і пов’язані з ними почуття та емоції, – це дійсно досягнення.
СТАДІЯ РЕОРГАНІЗАЦІЇ
Батьки переглядають свої стосунки з дитиною і близькими людьми. Вони починають планувати майбутнє, враховуючи потреби розвитку дитини і свої інтереси. Вони стають продуктивними: знаходять програми для розвитку дитини, фахівців, які надаватимуть їй допомогу, бачать перспективи і найближчу зону розвитку дитини, активно допомагають їй набувати нових умінь і навичок, розширюють її та свої соціальні контакти. 4 з’являються думки про суїцид чи спроби суїциду через почуття провини; виникають думки на кшталт «Краще б дитина взагалі не народилася». На цій стадії батьки готові надавати підтримку іншим сім’ям, що переживають кризу, створювати батьківські об’єднання та організації, групи взаємної підтримки тощо. Втім, батькам важливо оцінити свої емоційні ресурси і розуміти, що іноді самовіддане бажання допомагати іншим – це захист від тяжких переживань, які заперечуються, і як наслідок, залишаються непережитими.
Під час кризи деякі пари відчувають потребу бути разом постійно, підтримуючи одне одного. Для інших спілкування може бути вкрай болісним, тому мати й батько новонародженого можуть уникати зустрічей.
ДЛЯ СІМ’Ї ВАЖЛИВО: бути ресурсом для підтримки одне одного; почати розмову про ситуацію, що склалася; враховувати, що процес переживання кризової ситуації різний для різних людей. Наприклад, один із подружжя може перебувати на стадії шоку, а другий – на початку етапу заперечення проблем з дитиною; пам’ятати, що кризова ситуація і стрес можуть актуалізувати проблеми взаємовідносин, нагадати старі образи, заважаючи батькам шукати взаєморозуміння і підтримку одне одного; враховувати, що перепоною для продуктивного спілкування батьків може бути гостре почуття провини кожного з них; не забувати, що сім’я – це не тільки батьки дитини, а й брати чи сестри, бабусі та дідусі, які також переживають складні суперечливі почуття, пов’язані з ситуацією. Сім’я завжди має коло значущих людей. Ці люди можуть як підтримати батьків, так і ускладнити процес переживання кризи, загострюючи тяжкі почуття. Важливо не уникати контакту з друзями і родичами, бо так можна отримати допомогу і підтримку від тих, хто емоційно готовий її надати.
РАННІЙ ВІК. ЗАКОНОМІРНОСТІ МОВЛЕННЄВОГО РОЗВИТКУ І РАННЯ КОМУНІКАЦІЯ.
Комунікація є природною соціальною потребою і невід’ємною частиною повсякденного життя дітей і дорослих. Завдяки комунікації діти вчаться взаємодіяти з іншими людьми, починають розуміти особливості стосунків у навколишньому світі, отримують нові знання та уміння.
Побудова початкової взаємодії дитини з іншими людьми має назву ранньої комунікації. В основі ранньої комунікації лежить передача і сприйняття значимих для учасників комунікації сигналів, символів, знаків – засобів комунікації (вербальних, звукових, моторних).
Невербальні засоби спілкування це неоднорідні способи передання інформації про емоційний, фізіологічний стан людини: погляд, міміка, жести, рухи, поза.
Вербальні (словесні) засоби спілкування це мовлення як вид комунікативної діяльності людини, форма спілкування людей за допомогою мовних конструкцій, що створюються на основі певних правил.
ЯК ПОКАЗАТИ ДИТИНІ ВАЖЛИВІСТЬ СПІЛКУВАННЯ І ПІДГОТУВАТИ ЇЇ ДО ОВОЛОДІННЯ МОВОЮ.
Дитина з народження наділена здатністю спілкуватися з дорослими. Вона, як і всі ми, використовує для цього погляди, усмішку, звуки й міміку. Якщо мама не відповідає на спроби дитини встановити контакт, це відображається на розвитку спілкування і мовлення дитини. Як і надто велика активність мами, коли вона не чекає реакції дитини. Спробуйте знайти межу і надати дитині максимальну можливість брати активну участь в спілкуванні.
Користуйтеся будь-якою можливістю, щоби спілкуватися з дитиною. Робіть це, коли змінюєте пелюшки, перед купанням, після годування і коли гуляєте. Коли ви встановили контакт поглядів і обмінялися усмішками, спробуйте почати «розмову». Вимовте голосні «а» або «е» з підкресленою інтонацією, дивлячись дитині в очі. Потім помовчіть і жестом або кивком голови запросіть дитину відповісти вам. Якщо вона вимовить якийсь звук, постарайтеся найточніше повторити його – і знову чекайте запрошення дитини продовжити «розмову».
Якщо почуєте, що дитина лепече, лежачи одна в ліжечку, підійдіть до неї, нахиліться, усміхніться, встановіть контакт поглядами – і почніть її наслідувати. Коли малюк помітить, що його гуління привертає увагу дорослого, він почне більше «гулити». Наслідуючи звуки, що вимовляє дитина, намагайтеся стати так, щоби малюк добре бачив, як рухаються ваші губи. Це допомагає зрозуміти, як звучить і як «виглядає» звук, що ви вимовляєте. Надалі малюкові буде легше наслідувати ваш голос і, таким чином, вчитися говорити.
Один з мотивів розвивати мовлення – усвідомлення, що за допомогою звуків можна просити про допомогу. Таке знання формується в дитини, якщо мама відгукується на заклики. Не змушуйте дитину довго кричати! Таким чином, ви ускладнюватиме її взаємини з вами, знижуватимете віру в себе і у важливість людської мови. Це може затримати мовленнєвий розвиток. Інтерес до людського голосу у дитини – вроджений. Говоріть з нею чітким, виразним голосом, змінюючи інтонації, висоту, гучність, аби підтримувати цей інтерес.
В ході розвитку дитини співвідношення використаних нею та дорослими невербальних і вербальних засобів комунікації змінюється. Спочатку немовляті і маленькій дитині доступні тільки невербальні способи взаємодії, які поступово доповнюються і змінюються словесними. Стосовно маленької дитини невербальне спілкування розглядається не лише як передумова розвитку мовлення, а також як особливий, індивідуальний для кожної дитини спосіб комунікації з навколишнім світом. Варто зважати на той факт, що вид і зміст сигналів можуть змінюватися залежно від віку, рівня розвитку, особливостей сенсорних, рухових, пізнавальних порушень дитини, від психічного стану членів сім’ї: готовності, відкритості дорослого «читанню» сигналів малюка і здатності посилати доступні для його сприйняття знаки. Дуже важливо, щоб малюк навчився практичному аспекту комунікації – виражати доступними засобами згоду чи незгоду, позитивні і негативні емоції, відповідати на запитання, коментувати свої дії. А батьки й інші люди, своєю чергою, навчилися враховувати його комунікативно-значимі сигнали, розуміти і приймати їх. Рання комунікація є необхідною умовою, що визначає появу активного мовлення, темп його розвитку і вдосконалення у подальшому житті дитини. Розвиток невербальної і вербальної комунікації у дитини раннього віку тісно взаємопов’язані. При стимулюванні мовних проявів батьки використовують жести, міміку, інтонацію, а дитина, що виявляє наслідувальну активність, у відповідь також реагує, спочатку не вербально, але поступово розширюючи свій мовний запас. Міміка, жести, рухи тіла, тактильні контакти, дотики – усе це повинно зміцнювати і стимулювати мовленнєву комунікацію.
ЯК СПРИЯТИ МОВЛЕННЄВОМУ РОЗВИТКУ ДИТИНИ.
Привчайте дитину до того, що ваші звернення (слова, жести, міміка) спрямовані на те, щоби викликати певну поведінку. Звертайтеся до неї, коли годуєте («Відкрий ротика!»), одягаєте («Давай ручку!»), даєте іграшку. Привчайтеся говорити дуже виразно, простими фразами, з виразною інтонацією. Без цього дитині буде важче навчитися говорити.
Називайте малюка по імені, коли підходите до нього. Якщо у відповідь він на вас подивиться, усміхніться йому і погладьте. Часто вживайте його ім’я під час гри і коли ви щось з ним робите. Придивіться і прислухайтеся, якими звуками ваша дитина виказує спробу дотягнутися до цікавого предмета, як вона висловлює своє невдоволення, коли її годують або одягають, якими звуками закликає вас пограти. Завжди озивайтеся на його «висловлювання»! Коли почуєте, що дитина лепече (вимовляє окремі голосні, склади, поєднання штибу «угу», «игі» тощо), нахиліться так, аби вона добре бачила ваше обличчя і, зокрема, губи. Усміхніться їй і повторюйте за нею те, що вона щойно вимовила. Зробіть це схожим на розмову. Вичікувально дивіться на дитину, давайте їй зрозуміти: ви чекаєте, щоби вона щось казала. Продовжуйте таку гру, доки вона не набридне малюкові. Нехай інші члени родини беруть участь в іграх зі звуками. Один звук, наприклад, голосний «а», виголошений різними людьми, звучить по-різному. Граючи з багатьма дорослими в гру-повторення, дитина зможе об’єднати різноманітні звуки і наповнити їх сенсом. Це допоможе їй розуміти мову різних людей, а не тільки мами.
Малюк висловлює звуками свої емоції, показує, чого хоче (наприклад, щоби його взяли на руки, дали іграшку, на яку він дивиться, опустили на підлогу, тощо). Дорослий теж використовує слова і жести, щоби впливати на дитину. Наприклад, мати простягає руки і каже: «Йди, йди сюди», коли хоче взяти дитинку на руки. Вона хитає головою і каже: «Ні, ні, не можна», коли дитина намагається схопити небезпечні предмети. Зрештою, малюк починає лепетати, повторювати «бабаба…», «мамам…» та інші прості склади. Наслідуючи слова і фрази дорослого, дитина навчається різним інтонаціям, її лепет звучить наче фрази іноземною мовою.
Перш ніж взяти малюка на руки, покличте його по імені, простягніть до нього руки і почекайте якийсь час – подивіться, як він реагуватиме. Він може посувати руками або головою, а може і взагалі не «відгукнутися». Візьміть його ручки і підніміть їх, дивлячись в очі, покажіть йому, як гарно потягнутися до вас. Після цього візьміть дитину на руки. Робіть так щоразу, коли ви берете малюка. Завжди витримуйте паузу після того, як простягнули руки до дитини – давайте їй можливість відповісти. Поцілуйте її і похваліть, якщо вона до вас потягнеться. В обідній час намагайтеся зробити так, аби дитина показала жестами, що хоче їсти. Подивіться, до якої їжі вона тягнеться. Уважно придивляйтеся до жестів та поведінки дитини і намагайтеся зрозуміти, що вона хоче вам повідомити. Якщо ви правильно здогадалися про бажання малюка і задовольнили його, – ви підкріплюєте навички дитини використовувати жести і видавати звуки, щоби повідомити про свої почуття, бажання та потреби.
Коли ви граєтеся іграшками з дитиною, супроводжуйте дії звуками: б’ючи по м’ячику, говоріть в такт «бум-бум», катаючи іграшкову машинку, говоріть «трр» або «бі-бі». Іграшкові звірі стануть в пригоді, коли ви вивчатимете звуки, які вони видають. Нехай іграшкова собака лоскоче малюку животик та гавкає при цьому «ав-ав-ав». Покажіть, як «говорить» курочка, гусак, кішка, коза, корова. Давайте іграшку в руки дитині і питайте: «А як вона каже?». Показуйте вказівним пальцем на м’ячик і говоріть: «Ось м’ячик». Роблячи так кілька разів, запитайте у дитини: «Де м’ячик?», начебто шукаючи щось. Зробіть те саме з іграшковою твариною, з якою любить гратися ваша дитина (ведмедик, зайчик, цуценя). Поки ваша дитина маленька, не уникайте того, щоб вказувати на все пальцем, незважаючи на те, що так не прийнято в дорослих. Показуйте пальцем на собак, кішок, на машини, трамваї, цікаві іграшки. Це розвиває увагу та здатність зосереджуватись. Давайте дитині в руки іграшку і говоріть: «На» («на кицю», «на ведмедика», «на м’ячик»). А коли берете з рук, говоріть «дай». Називайте членів родини. Говоріть дитині: «Он там тато», «Іди до тата», «Дай татові». Для того, щоби перевірити, чи дитина розуміє ці слова, запитуйте її час від часу: «Де тато?». Якщо вона дивиться на того, кого ви назвали, похваліть її.
Згодом малюк починає розуміти дуже багато з того, що ви йому говорите. Але його розуміння базується не тільки на словах, які ви вимовляєте. Воно залежить від ситуації (що він бачить навколо себе, чим зайнятий), від ваших жестів, виразу обличчя, голосу. Дитина вже може повторювати склади або прості слова, які чує. Щоправда, це стосується тільки коротких слів, приголосні та голосні яких дитина вже вміє вимовляти. Навчаючи малюка говорити, створюйте ігрові ситуації, коли повторення слова призводитиме до бажаного ефекту. Коли дитину після купання, називайте її частини тіла. «Ось ніжка, витягни ніжку», «Де ручка? Ось ручка», «А ось животик», «А це – спинка». Погладжуйте, лоскочучи, цілуйте. Одягаючи малюка, просіть допомогти: «Витягни ніжку», «Простягни ручку». Тримаючи малюка на руках, запитайте: «А де в тебе носик?». Візьміть його пальчик, помацайте його ніс і скажіть: «Ось носик». Потім запитайте: «А де у мами носик?» і торкніться його пальцем до свого носа, кажучи: «Ось мамин носик». Робіть те саме з ротом, очима, чолом. Повторюйте це багато разів – доки дитина не почне самостійно показувати пальцем на свої і ваші частини тіла. Коли вона навчиться грати в цю гру, пограйте в неї перед дзеркалом. Граючи з малюком, просіть його виконати прості, але вже відомі йому дії, як-от: візьми, поклади, дай, покажи, кинь, йди сюди, покатай, одягни. Якщо він не реагує на прохання, супроводжуйте слова жестами. Якщо і це не допомагає, покажіть дитині, що ви хочете щоби вона виконувала, або допоможіть зробити те, чого вимагаєте. Говоріть слова «дай», «покажи», «візьми» про різні предмети домашнього вжитку й про іграшки. Під час їжі покладіть перед дитиною кілька різних шматочків їжі, наприклад, печиво, булку, хліб, яблуко. Кажіть: «Візьми хліб». Якщо дитина візьме не те, що ви попросили, виправте її. Потім розкладіть перед малюком кілька іграшок і по черзі просіть у нього різні предмети. Щоби йому було цікаво, складіть сценарій гри, використовуючи ті предмети, які отримали від дитини. Наприклад, спочатку попросіть машинку, потім – ляльку, яку кататимете в іграшковому авто. Якщо малюк ще не виконує дії типу «дай» та «візьми», спробуйте іншим способом з’ясувати, чи розуміє він назви предметів і іграшок. Запитуйте його, де предмет, і стежте, куди він спрямує погляд. Якщо подивиться на той предмет, який ви назвали, похваліть його. Розглядайте з малюком книжки із зображеннями іграшок, тварин, побутових предметів. Просіть його показувати пальцем на той чи інший об’єкт. Хваліть, якщо він це зробить. Показуйте своїм пальцем на предмети або істоти, які називаєте.
Навчіть малюка хитати головою, висловлюючи «Ні», «Не хочу», «Не треба». Попросіть когось із членів родини запропонувати йому і вам ту їжу, яку дитина не захоче їсти. Говоріть: «Ні, ні, не хочу» і качайте головою. Використовуйте той самий підхід, навчаючи дитину кивати головою «Так». Нехай хтось запитає вас і дитину: «Хочеш пиріжок?» (або щось інше, що малюк любить). Кивайте головою і говоріть: «Так, так, звичайно». Вигадайте ситуації, за яких дитина почне розуміти те, що говорить чи повторює, пов’язуючи його з певним об’єктом або подією. Наприклад, скажіть дитині: «Давай кликати тата». Нехай батько повернеться на ваш заклик, усміхнеться і знову відвернеться. У відповідь на слово «тато» що сказала дитина, попросіть батька реагувати значно активніше. Наприклад, підійти до дитини, поговорити з нею. Те ж можна зробити і з іншими родичами.
Щоби допомогти говорити, треба навчити слухати: візьміть іграшковий барабан, дзвіночок, сопілку, брязкальце, гумову іграшку, ложки та все, що завгодно, з чого можна витягти звук. Дайте дитині розглянути ці предмети й послухати їх. А потім – попросіть малюка закрити очі й запитайте: «Що звучить?». Голосно радійте, хваліть малюка, коли він вгадує. Згодом ускладнюйте завдання: додавайте тихіші та незрозумілі звуки: шелестіння паперу або скрип дверей. Грайте в «Послухай і вгадай» на вулиці, прислухаючись до шуму дерев, автівок, птахів, людей, тварин. Аби навчити малюка виконувати мовні інструкції, грайте з ним в «плутанку». Розкладіть по кімнаті іграшки й скажіть, що зараз ви будете говорити, що потрібно робити, щоби він “заплутався” і “помилився”. Наприклад, «Підійди до ляльки, віднеси ляльку до ведмедика, погладь ведмедика, йди до машинки, поклади машинку до зайця, посади зайця в машинку». Гра не тільки для забави. Оголошуйте інструкції весело, то прискорюючи, то сповільнюючи темп. Голосно радійте, якщо малюкові все вдалося. Перебільшено хваліться, якщо ви його «заплутали». Для розвитку голосових зв’язок можна грати в ігри, у яких треба говорити та слухати шепіт, крик, швидку та повільну мову. Наприклад, мама говорить грубим голосом: «Ось іде великий ведмідь. Топ-топ-топ». Опісля просить малюка також сказати грубим голосом: «Топ-топ-топ». Далі мама каже тоненьким голосом: «А тепер пробіг зайчик: топ-топ-топ». А малюк повторює. Далі мама пошепки: ”А ось кішечка йде тихо, «топ-топ-топ», а конячка – дзвінко «топ-топ-топ”. Ще можна говорити «тук-тук-тук», як маленький або сильний дощ, говорити «оп-оп-оп», як стрибає маленька і велика жаба.
Малюку дуже важливо чути рідну мову без так званого «сюсюкання», тому що він вчиться говорити, наслідуючи. Для появи мовлення також має бути потреба в її використанні як основного засобу спілкування. І, якщо у дитини через ті чи інші причини відсутня така потреба, то мовленнєвий розвиток може затриматися або мовлення розвиватиметься з затримкою.
Іноді батьки помічають, що дитина не хоче слухатися, не звертає уваги на їхні слова. Звичайно, таку поведінку може спричинити будь-що. Але важливо не пропустити ситуацію, яку фахівці називають «порушення мовного розвитку». Йдеться про нерозуміння слів, погане сприйняття окремих звуків й інші особливості, які заважають дитині правильно говорити і розуміти мову. Такому маляті може знадобитися допомога.
ПОНЯТТЯ ПРО АЛЬТЕРНАТИВНУ КОМУНІКАЦІЮ.
Порушення та особливості здоров’я і розвитку дитини часто призводять до порушень або затримок розвитку мовлення. Комунікація з дитиною в такому разі стає важливим самостійним завданням. З метою розвитку навичок спілкування і підсилення мовленнєвої активності у дітей раннього віку в разі, коли розвиток вербальної комунікації з певних причин вельми ускладнений або неможливий, використовують альтернативні та допоміжні засоби комунікації: жести, піктограми, фотографії, глобальне читання, комунікативні картинки (PECS). Вони розвивають символічну функцію мовлення.
Додаткові засоби комунікації допомагають дитині засвоювати основні мовні поняття і переконатися в можливостях свого впливу на навколишній світ. Використання жестів дає дитині можливість не лише чути мову, а й «бачити» та відчувати її. За допомогою жестів виділяється головний зміст мовлення – дитині легше зорієнтуватися в реальності, що швидко змінюється. Жест привертає увагу і забезпечує ефект участі, коли навіть немовна дитина є повноправним учасником розмови.
Найважливішими комунікаційними функціями, які можна реалізовувати за допомогою альтернативних і допоміжних засобів, є:
Прохання. Ця функція може виражатися як вербальними, так і невербальними засобами. «Печиво, будь ласка», – в цьому випадку дитина дає картинку із зображенням печива.
Вимоги уваги: «Послухайте мене!» – поплескування по плечу, дзвін дзвіночка, постукування долонею по столу.
Відмова, протест: «Ні», – картки зі словами «ні», «не хочу», «дуже важко», відкидання предмета.
Коментування оточення за допомогою картинок, фотографій, жестів.
Повідомлення інформації (про предмети, які наразі дитина не може бачити, про минуле і майбутнє – це абстрактніші поняття). «Що ти плануєш завтра робити?» – Дитина показує картинку із зображенням бабусі: «Поїду до бабусі».
Запит інформації «Коли я поїду додому?» (при цьому дитина показує картинку із зображенням машини, що означає поїздку додому).
Повідомлення про свої емоції: «Ой!» (боляче). Дитина показує на рану, повідомляючи про свої емоції.
Тож для деяких дітей допоміжні засоби комунікації сприяють розвитку мовлення, а для інших – залишаються головним засобом комунікації. Але що більше людей в оточенні дитини їх застосовують, то ефективнішими є комунікація та мовленнєвий розвиток дитини.
Коли у маленької дитини важке хронічне захворювання або серйозна затримка розвитку, легко повірити в те, що вона не зможе ні в чому брати участь або навчитися чогось. Навчання новим навичкам відбувається повільно, іноді ситуація здається безнадійною. І батьки можуть страждати через свою дитину і думати, перш за все, про проблеми дитини. Однак найважливіше, що всі повинні пам’ятати, – це те, що дитина (якими б не були труднощі в її розвитку!) – це, перш за все, дитина. І вона від природи прагне до життєвої активності та участі у всьому, що її оточує, до спілкування і контакту!